Як розвивається емпатія: від перших сліз до морального вибору
2 жовтня 2025
Про межі жорстокості, роль дорослих і чому байдужість — не норма
Емпатія — це не вроджена риса, а навичка, яка поступово формується. Вона розвивається разом з дитиною: крок за кроком, від перших емоцій до здатності робити моральний вибір, співчувати іншим і приймати їхню складність. Але іноді цей розвиток зупиняється. А іноді — навіть навмисно пригнічується.
Цей текст — своєрідна карта розвитку емпатії: як вона формується, що її підтримує, а що руйнує. Для тих, хто працює з дітьми. Для батьків. Для всіх, хто хоче краще розуміти себе й інших у складному світі.
Отже, у нормотипової дитини емпатія «розвивається» разом з розвитком самої дитини. Можна умовно виділити етапи:
- Сенсорна — автоматичний емоційний відгук.
- Емоційна — усвідомлення емоцій іншого.
- Когнітивна — розуміння причин емоцій та прогнозування стану інших.
Відчути — не означає зрозуміти
0–2 роки: сенсорна емпатія (без розуміння стану)
У наймолодших дітей емпатія ще не має свідомого виміру. Це автоматична, дзеркальна реакція у відповідь на емоцію іншого:
- Якщо поруч інша дитина заплаче або мама (близький дорослий) дитини засмучена, малюк теж може заплакати. Але ще не тому, що співпереживає, а тому, що «заразився» емоцією;
- Дитина може вкусити, вдарити дорослого — і поки не побачить реакцію, не розуміє, що зробила боляче;
- Дитина може регулювати емоцію завдяки дорослому, через контакт з турботливим дорослим.
Що підтримує розвиток:
- надійна емоційна присутність батьків;
- тілесний та емоційний контакт;
- спокійна реакція дорослих.
Що заважає:
- хронічний стрес;
- емоційна відстороненість батьків.
«Я» та «інший»
2–3 роки: перші кроки усвідомлення
З’являється розуміння: «я» та «інший», і цей інший може відчувати інше, і цьому іншому може бути боляче. Дитина може більш усвідомлено мати бажання допомогти, заспокоїти, дати іграшку, погладити, підтримати.
Але контроль імпульсів ще зовсім слабкий, і дитина може одночасно вдарити, штовхнути або вкусити того, хто поруч, а потім пожаліти, а потім знов вкусити.
Що потрібно:
- моделі поведінки дорослих, які пояснюють емоції, дії, наслідки («Він/вона плаче, бо боляче»);
- дорослі проявляють емпатію, дають відчуття підтримки;
- показують, як вони самі заспокоюються;
- рольові ігри.
Що шкодить:
- емоційна нестабільність дорослих;
- неузгодженість в їх реакціях та правилах, відсутність взаємодії,
- ігнорування та нечутливість до стану та емоцій дитини.
Експерименти із добром і злом
3–5 років: перші моральні судження
Емпатія стає більш усвідомленою. У цьому віці діти можуть експерименують із «живим» («а що буде, якщо я?»), іноді може нашкодити комахам або іграшці — це лякає дорослих, але це в цьому віці є варіантом норми.
Імпульси в цьому віці сильніші за усвідомлення. Це закономірно, але потребує реакції дорослого: пояснити, зупинити, дати інший спосіб дослідити. Дитина має зупинятися, якщо ці експерименти завдають болю рослині, комасі, тварині або людині. В дитини з’являються перші чіткі моральні уявлення: «це добре», «це погано». Формуються уявлення про справедливість. Але поки що дитина не здатна витримати амбівалентні емоції, хоча вже починає розуміти причинно-наслідковий зв’язок: «я зробив — іншому боляче». У неї виникає почуття провини або радості від допомоги. І вона розуміє, що її дії впливають на стан іншого.
Що потрібно:
- пояснювати свої дії та дії інших;
- пояснювати і називати емоції, показувати приклад їх регулювання;
- давати можливість спостерігати за іншими, пояснювати, чому людина може плакати, радіти або злитися;
- грати в рольові ігри;
- проявляти емпатію та коментувати приклади підтримки та емпатії;
- відмічати прояви турботи самої дитини.
Особливо в цьому віці важливо ставити чіткі межі. Дитина має бачити, що всі дії мають наслідки.
Що заважає:
- байдужість до почуттів дитини, відчутність емоційної підтримки, жорстокість;
- саме в цьому віці дитина може зафіксувати: мій/чужий біль не має значення.
Ставити себе на місце іншого
6–10 років: когнітивна емпатія
Дитина вже здатна усвідомлювати й називати власні емоції, а також розрізняти емоційні стани інших. Вона може щиро вибачатися, коли розуміє, що завдала болю або шкоди, і в багатьох випадках вже має достатній рівень самоконтролю, щоб самостійно зупинитися до того, як дія спричинить негативні наслідки. З’являється не лише співпереживання, а й розуміння того, які слова або вчинки можуть поранити, і чому важливо утриматися. Формується здатність ставити себе на місце іншої людини, навіть якщо вона зараз відсутня, — уявляти її почуття, мотиви та стан. Дитина починає самостійно регулювати емоції, пояснювати свої дії та вибори, брати відповідальність. З’являється чітке усвідомлення, що інші можуть мати власну точку зору й емоційну реакцію, відмінну від її власної. Саме в цьому віці закладаються перші елементи власної системи моральних переконань — не лише засвоєних від дорослих, а таких, що проходять крізь особистий досвід. Це може супроводжуватись першим етапом внутрішнього протесту: дитина починає критично ставитися до правил, установлених старшими, і відстоювати свої переконання.
Що потрібно:
- приклади емпатії, уважність до почуттів дитини;
- пояснення емоцій та ситуацій;
- надавати приклад регулювання емоцій;
- читати та обговорювати історії, книги, мультфільми;
- грати рольові ігри;
- починати обговорювати етичні дилеми.
Що блокує розвиток:
- недостатня соціальна взаємодія;
- досвід ігнорування, одинокості, відчуженості, насильства — емпатія приглушується, як механізм виживання.
Виживання в будь-якому віці важливіше за співпереживання.
Емоції інших також важливі
11–16 років: моральне розширення
У підлітковому віці формується глибше усвідомлення емоцій як складних, багатошарових і суперечливих. Підліток вже здатен витримувати амбівалентні переживання — коли одночасно присутні кілька різних почуттів, які раніше здавались несумісними. Зростає здатність до рефлексії: дитина починає розуміти власні мотиви, аналізувати свої дії, ставити запитання не лише про інших, а й про себе — «Чому я хочу або не хочу допомогти?», «Якою мірою я відповідальний за ситуацію?». З’являється вибір у реакціях: підліток може свідомо вирішити, як реагувати на біль або потребу іншої людини. Поступово формується власна система моральних цінностей і переконань, яка може відрізнятися від батьківської або загальноприйнятої. Зростає критичне ставлення до норм суспільства, авторитетів, правил.
Утім, цей процес супроводжується викликами. Гормональні зміни впливають на емоційне сприйняття, роблячи його нестабільним і вразливим. Підліток може свідомо уникати емпатійної взаємодії — з остраху виглядати слабким або намагаючись дистанціюватися від «дитячих» форм турботи. Велике значення набуває вплив групи: емпатія може посилюватися або приглушуватись відповідно до її негласних норм. Також характерні експерименти з соціальними ролями — через це підлітки іноді ніби віддаляються від чужих емоцій. Додатковий виклик — постійний потік інформації зі стрічок новин і соцмереж: зображення страждання й катастроф можуть призводити до емпатичного дистресу або навіть емоційного вигорання. Психіка шукає захисту — через відсторонення, знецінення, іронію або байдужість.
Що підтримує:
- можливість безпечно обговорювати власні страхи, сумніви та конфлікти;
- волонтерство, спільні проєкти;
- спонукання до рефлексій, написання есе, обговорення етичних питань, дискусії;
- повага та приклад емпатії.
Що заважає:
- відсутність довіри та надійних дорослих поруч;
- самотність, відсутність або неможливість соціальної взаємодії;
- булінг, тиск;
- травматичний досвід;
- відсутність прикладів турботи.
Звідки береться байдужість або зловтіха?
У нормі емпатія в людини поступово розвивається ще з раннього дитинства — через турботу, контакт, емоційний приклад. Але іноді цей природний розвиток блокується або деформується. Байдужість часто є не браком людяності, а наслідком захисного механізму психіки. Якщо дитина зростає в умовах постійного болю, агресії абоемоційного холоду, психіка починає «глушити» чутливість до чужого болю — інакше просто неможливо вижити. Особливо, якщо поруч немає дорослих, які демонструють приклади турботи та співчуття.
Брак емпатії часто спостерігається у дітей, які жили в атмосфері домашнього насильства або стали свідками непокараної жорстокості — коли агресія приносила тому, хто її вчиняє, винагороду або владу. У таких випадках формується переконання, що сила важливіша за чутливість. Людина може несвідомо блокувати співпереживання, щоб не повертатися до власного болю: «Я не відчуваю чужого болю, бо тоді знову відчую свій».
Інший чинник — досвід так званої «культури сили», в якій домінує ідея природного відбору, де слабкий — тягар або об’єкт презирства. У такому середовищі жорстокість сприймається не як зло, а як норма. Іноді людина шукає контроль або перевагу, змушуючи страждати інших — особливо якщо раніше сама почувалась безсилою.
В окремих випадках байдужість або навіть задоволення від чужого болю можуть бути наслідком нейропсихологічних особливостей — наприклад, у людей із психопатичними рисами. У них у відповідь на страждання іншого можуть активуватись ті ділянки мозку, які відповідають за винагороду або задоволення — особливо якщо це дає відчуття контролю.
Війна та емпатія
Природні реакції під час війни можуть кардинально змінити прояви емпатії — і це не завжди ознака черствості. Коли людина тривалий час перебуває в емоційному напруженні, постійно стикається з болем, горем або втратами, її психіка може перейти в стан емпатійного дистресу. Це емоційне виснаження, при якому стає надто важко співпереживати — з’являється бажання відсторонитися, уникати новин, знецінювати чужі переживання або навіть виявляти байдужість. Це — не черствість, а спроба зберегти внутрішні ресурси.
Емпатія при цьому не зникає повністю — вона часто звужується до кола «своїх». У стані загрози психіка переходить у режим виживання, де діє принцип «свої — чужі»: співчуття спрямовується лише на близьких, а не на тих, хто сприймається як ворог. Саме в цьому контексті зловтіха щодо ворога — не свідчення втрати людяності, а спосіб впоратися з безсиллям, болем, страхом. Сміх, іронія або зневага до ворога можуть стати психологічною розрядкою — мінімальною, але важливою компенсацією за спричинене зло.
Втім, якщо людина більше не здатна співчувати навіть «своїм», якщо вона емоційно байдужа до болю найближчих — це вже може свідчити про глибше притуплення емпатії, пов’язане з виснаженням, травмою або тривалим перебуванням у токсичному середовищі.
Отже, зловтіха відносно ворога, який продовжує чинити зло, — це не ознака втрати людяності. Це захисна реакція психіки, коли біль ще не компенсований, а справедливість — не відновлена. У таких умовах сміх або зневага можуть бути способом витримати нестерпне. Але емпатія — не зникає. Вона зберігається, змінюється, адаптується.
Емпатія починається з того, що поруч є хтось, хто здатен витримати наші емоції. Не відвернутись. Не злякатись. Просто бути — іноді мовчки, іноді — називаючи те, що ми самі ще не можемо сказати вголос. Іноді — простягаючи руку. Але завжди — приймаючи без осуду. Саме так народжується відчуття безпеки. Саме так ми знову навчаємось бачити і відчувати інших.
У часи випробувань нам як ніколи потрібні свої. Ті, хто бачить у нас — людей. І допомагає нам не втратити себе. І щоби після — в нас вистачило ресурсу не втратити людяність.