Підготовка до розмови із дитиною про поранення близької людини

Ця війна не лише випробовує наш дух, а й залишає глибокі, іноді видимі, сліди на тілах наших героїв, що змінює не лише життя людини із пораненням, а й життя всієї родини. Особливо гостро це сприймають діти, для яких зустріч з мамою або татом, чиє тіло зазнало змін, може стати справжнім випробуванням. Як знайти правильні слова, щоб розповісти про зміни? Як підготувати дитину до зустрічі, щоб вона відчула не страх, а безумовну любов? Ця стаття створена на основі практичного досвіду роботи з родинами, які переживають подібні обставини, та містить вісім ключових кроків, які допоможуть підготувати та підтримати тих, хто сам має стати підтримкою.

1. Турбота про себе: підтримка пораненого/пораненої та підтримка дитини, скоріш за все, буде на нас, тому турбота про те, щоб у нас самих вистачило сил — важлива. Тож, перш ніж говорити з дитиною, ми маємо переконатися, що самі готові до цієї розмови. Дитина завжди спирається на наш стан, і ми маємо взяти час на те, щоб самим усвідомити та намагатись прийняти те, що відбулось. Можливо, спершу варто звернутись за підтримкою до психолога. Бути наляканими, завмерти, плакати, злитися, відчувати лють, почуватися невпевненими, хотіти зі всіма поділитись, як і не хотіти нікого бачити, взяти собі час на усвідомлення — все це природі реакції за таких обставин.

Можливі питання, які необхідно продумати на цьому етапі:

• Якщо дорослий поїде одразу в лікарню, то хто може допомогти/побути з дитиною?

• До можна звернутись за підтримкою?

• Якщо немає сил на розмову з дитиною, то, можливо, це зробить хтось із близьких, якому дитина довіряє?

2. Створення умов для розмови: з досвіду ми вивели наступні принципи, які допоможуть підготуватися до розмови із дитиною на складну тему: а) чесне повідомлення; б) пояснення та підтримка емоцій та реакцій; в) плани на майбутнє та дії. Окрім того, ми дійшли до наступних загальних правил подібної розмови:

• близький дорослий — з дитиною має говорити той, кому дитина довіряє, але лише тоді, коли сам дорослий зможе витримати емоції дитини та матиме сили відповідати на запитання;

• безпечне місце — обираємо місце, де б самому дорослому та дитині було більш зручно та затишно. Краще сидіти/стояти так, щоб спиною можна було спертися на спинку крісла або на стіну і мати можливість обійняти дитину;

• достатність часу — починаємо розмову лише тоді, коли знаємо, що можемо не поспішати;

• контакт — дитині особливо важливі присутність та контакт дорослого: очей, доторку, можливість обійнятись (але не всі діти в кризових ситуаціях дають до себе доторкнутись). Важливо відкласти телефон і не відволікатись від дитини.

В розмові із дитиною важко підбирати слова, тому наводимо приклади того, що може допомогти пояснити ситуацію чесно, але з турботою про дитину: адаптуючи слова під ситуацію (в подібних розмовах краще не говорити НАША рідна людина (тато/мама/брат/сестра, тощо), бо так ми стаємо в одну позицію із дитиною наче ми брати і сестри, але тут ми маємо бути в ролі дорослого):

«Я хочу поговорити з тобою про важливе. Твоя рідна людина (тато/ мама) потрапила у складну ситуацію і отримала поранення. Їй дуже сильно допомагають лікарі. Ї їй вже краще, але є те, що змінилося (наприклад, шрами або втрата частини тіла, або інший вигляд обличчя). Це може виглядати незвично для всіх, і нам спочатку навіть може бути боляче на це дивитись. Але може ми звикнемо одразу. Їй потрібно лікування і наша підтримка. І ми точно всі впораємось. Ніякі зовнішні зміни не змінюють те, якою вона є всередині. Проте їй потрібен буде час, щоб повністю повернутись до нас».

«У твоєї рідної людини (тата/мами) було поранення. Їй допомагали лікарі. Тепер у неї одне око закрите (або його немає) / кінчик носика маленький / на обличчі є рани, але вони точно загояться. Вона всередині залишалась такою самою, як і була, і дуже скучила за тобою. Кожен шрам — це історія її хоробрості».

Для маленької дитини: «Татове обличчя стало іншим, бо він був поранений і лікарі його лікували. Ми будемо разом звикати до нових татових очей / носика / рук / ніг). Він буде вчитись ходити, писати, їсти — і ми йому допоможемо».

Якщо є те, що ви знаєте точно, наприклад, скільки часу людина буде на лікуванні, що саме змінилося, до чого варто готуватися (крісло колісне, протезування, пов’язка на обличчі, складності із зором або слухом), то про це варто згодом розповісти

В подальших розмовах можна торкнутись наступних тем:

• що мама/тато зможе робити,

• чого деякий час або, на жаль, взагалі не зможе більше робити.

Зі старшими дітьми можна поміркувати про те, що нас робить собою, що в нас є найважливішого, що навіть при зовнішніх змінах не зникає.

З маленькою дитиною можна полікувати іграшку: пограти в «шрами на ляльці або м’якій іграшці»: намалювати чи приклеїти пластирі. Або намалювати разом близьку людину: яка вона зараз є, з усіма змінами, і намалювати поруч з нею деяких рідних або всіх в одному великому серці.

3. Нормалізація емоцій: емоції дитини не треба виправляти або змінювати. Нам достатньо бути поруч. Можна сказати наступне:

«Спочатку тобі може бути незвично дивитись на близьку людину. Це нормально здивуватись або навіть злякатись. Ми будемо разом дивитись і звикати. Я поруч».

«Коли ми її побачимо, можеш спочатку здивуватись. Це нормально. Ми будемо допомагати один одному звикати. Ти зможеш мені ставити будь-які питання».

«Ти можеш відчувати різні емоції — здивування, страх, сум або навіть злість, а можеш нічого не відчути взагалі. Все це нормально».

«Те, що сталося в нашій родині — дійсно складно. Але ми разом. І точно зможемо допомогти один одному».

Можливо зробити акцент на тому, що є те, що буде незмінним: «Він/вона (тато/брат/інша рідна людина) залишається таким же рідним, з усіма своїми жартами, любов’ю до тебе. Тіло змінилося, але любов і те, що ми рідні, не зміниться ніколи».

4. Що може зробити близька людина, яка була поранена: є ряд речей, які можна зробити заздалегідь, щоб підготувати дитину до зустрічі. Наприклад, можна записати короткі аудіоповідомлення спеціально для дитини: привітання, улюблену колискову або казку, знайомі родинні слова та прізвиська, або зробити фото із вже загоєними шрамами (обов’язково з позитивним підписом або емоцією, наприклад, із посмішкою та (або) із улюбленою іграшкою дитини у руці або поруч).

Маленькій дитині можна сказати наступне: «Тато на фото, бачиш? Це тато після лікування. Ми його любимо, а він любить нас».

Після такого фото або відео контакту важливо дозволити дитині виразити емоції, вислухати та підтвердити її почуття: «Так, обличчя і тіло змінилось, і ми звикаємо разом».

5. Перед зустріччю: перед тим, як дитини зустрінеться із близькою людиною, яка зазнала поранення, ми показуємо їй фото, відео та (або) аудіо, супроводжуючи, наприклад, такими словами: «Подивись, це твоя близька людина (тато/мама). Вона інша зовні, але вона так само усміхається тобі. Ти її впізнаєш за голосом і обіймами». Ми можемо нагадати дитині про те, що вона може спочатку здивуватися або не впізнати близьку людину (маму/тата), або злякатись, або взагалі нічого не відчути. І нормалізувати її реакцію. Важливо сказати, що ми будемо поруч, що наша підтримка важлива і що ми всі звикнемо до змін, що близька людина дуже чекає на зустріч із дитиною.

6. Під час першої зустрічі:

На першій зустрічі важливо дати дитині час звикнути, побути із близьким дорослим на руках або поруч, не змушуючи її одразу підходити до рідного, який був поранений, або одразу дивитись, обіймати або торкатись. Можемо спокійно повторити: «Це твоя близька людина (тато/мама). Вона тебе дуже чекала, вона змінилася, але дуже сумувала за тобою. Так, вона виглядає інакше, але вона тебе любить і дуже чекала на тебе».

Дорослий, який був поранений, може сказати щось знайоме для дитини: якусь улюблену фразу, жарт. Також може сказати щось наступне: «якщо хочеш, можеш роздивитись… . Питай, що тебе цікавить». Важливо надати дитині простір, щоб проявляти цікавість і ставити питання: «А тобі було боляче? А ти не помреш? А ти тепер робот або супермен/супервумен? А ти вмієш бачити в темряві?»

7. Після першої зустрічі: можливо, дитина потребуватиме такого ж алгоритму: а) пояснення того, що сталося; б) пояснення її емоцій; в) і пояснення того, що на всіх очікує.

8. Підготовка до неочевидних реакцій: реакцію дитину неможливо передбачити заздалегідь: вона може пишатись рідним, а може й соромитись, бажати помститись ворогам, ревнувати, боятись, почуватись винною, а може й зовсім не проявляти ніяких почуттів. Їй може бути потрібен час, уважність до її потреб, та залученість оточення. Іноді родини із турботи намагаються захистити дитину, не навантажувати її, і вона почувається викресленою, відокремленою, тому краще долучати її до спільних дій та спільної турботи (в міру її розуміння та сил).

Говорити з дитиною про такі складні речі — це один із найважчих викликів, який може випасти на вашу долю. Але це можна пройти і витримати. Пам’ятайте: ваша чесність, любов і підтримка — це найважливіші ліки. Зовнішні зміни не можуть стерти те, що живе в серці, а ваша сім’я — це єдина фортеця, яка може пройти крізь будь-які випробування.

Авторка

Повʼязані статті

9 березня Кохання на лінії фронту: як витримати випробування війною 20 лютого Психосоматика: як наші емоції стають фізичним болем